Народився Володимир Леонідович 27
лютого 1961 року в селі Братолюбівка, Веселівського району в сім’ї колгоспників
Леоніда Володимировича та Євдокії Ємельянівни. Він був третьою дитиною в сім’ї,
після двох старших сестер – Ганни та Надії. Народженню хлопчика батьки дуже зраділи,
сильні чоловічі руки, надійне плече – завжди цінувались в українських сільських
родинах. Особливо народження сина чекав батько, який від щастя приніс
маленького Володю на власних руках з пологового будинку. Його дитинство нічим
не відрізнялось від дитинства сільської дітвори: допомога по господарству, дуже
рідкі подарунки від батьків, навчання в школі, печена картопля на вогнищі,
збиті коліна… Оскільки всі дорослі були зайняті справами, хлопчик часто
залишався без нагляду. Старші сестри ходили до школи і розповідали Володі про
те, як там цікаво. Першим самостійним рішенням хлопця, яке він прийняв у 6
років було: «Я ходитиму до школи». Батьки підтримали сина і оформили відповідні
документи, хоча хлопчику не виповнилось і семи років. Походивши до школи
декілька днів, Володя приймає зовсім зворотнє рішення: «Все, до школи більше не
ходитиму». Маленькому хлопчикові пояснили, що необхідно відповідати за свої
рішення. З тих пір, протягом усього життя це стає кредом його управлінської
діяльності. По справжньому дорослим Володя відчув себе у 9 років, коли раптово
помер батько. Старші сестри вчилися і працювали в місті, а поряд з мамою
залишився тільки він. Незважаючи на свій юний вік, хлопчина вдосвіта прокидався
і разом з мамою вирушав на ферму годувати і доїти корів. Турботу і
відповідальність за свою неньку він пронесе через усе своє коротке життя. Часто
приїжджатиме до неї, а коли матір стане старенькою – забере до себе і догляне
до самої смерті.
У 1978 році вступив до
Запорізького радгоспу – технікуму, а вже через рік проходитиме службу у
танкових військах. Після служби в лавах Збройних сил розпочав трудову
діяльність у 1981 році – інженером з техніки безпеки, з 1982р. – бригадиром
тракторної бригади Веселівського МГП «Садпром». Не зважаючи на молодий вік, до нього звертались по батькові
набагато старші і за віком і за соціальним становищем. А дехто говорив: «З
нього буде справжній керівник».
Цікава і романтична історія
знайомства з майбутньою дружиною, яку він вперше побачив на фотографії, з тієї
миті з’явилось непереборне бажання по-справжньому познайомитись з дівчиною.
Своє життя він пов’язав із
сільським господарством, трудівниками села. Успішно закінчивши Херсонський
сільськогосподарський інститут імені О.Д.Цюрупи, здобувши фах вченого-агронома,
продовжив працювати у цьому ж
господарстві головним агрономом.
Із 1988 року його доля нерозривно
пов’язана з господарством «Соцземлеробство».
Очоливши в 1988 році державне
підприємство дослідне господарство «Соцземлеробство», Щетінін Володимир
Леонідович зарекомендував себе мудрим,
грамотним і здібним керівником. Його завжди відрізняли допитливий розум, нестандартні
підходи у вирішенні складних завдань. Глибокі професійні знання,
організаторські здібності, кращі людські якості Володимира Леонідовича
дозволили вивести господарство в число лідерів не тільки району, а і
Запорізької області.
Він член наукової ради Запорізької
державної сільськогосподарської станції УААН, неодноразово обирався депутатом
районної ради, а з 2006 року – депутат обласної ради. Принциповість,
компетентність, хліборобська мудрість давали йому змогу продуктивно працювати в
облраді, активно відстоювати інтереси району. Як звичайна людина – це був
хороший сім’янин, турботливий батько, люблячий чоловік. Виховав двох хороших
дітей – сина Сергія, який нині працює в господарстві головним економістом та
доньку Світлану, яка займається проблемами «важких» сімей.
Раптова смерть керівника господарства приголомшила все село. На декілька
днів мешканці села були погружені в шоковий стан. Не вірилось і не хотілось
вірити в те, що сталась біда. А деякі навіть говорили: «Осиротіли». Сусіди,
всі, хто мешкав на вулиці, де жила родина Щетініних, від малого до старого
вийшли і весь шлях, яким планувалось проводжати в останню путь Володимира
Леонідовича, прибрали так, як ніколи. Бо він любив чистоту і порядок у всьому,
а односельці розуміли,що це останнє, що вони можуть зробити для цієї людини.
Навіть ті, хто не долюблював Щетініна В.Л. за його життя, розуміли, що пішла з
життя не просто людина, не просто керівник, а особистість – велика і яскрава.
Канула у вічність ціла епоха в історії господарства і села…
В останню путь його проводжали цілим районом.
Такої кількості людей село не бачило ніколи. Труну з тілом директора пронесли
на руках через все село, зупинялись біля кожного виробничого об’єкту, надаючи
можливість на останок попрощатись з усім, до чого приклав зусилля Володимир
Леонідович. Багато хороших та теплих слів було сказано, і значно більше
залишилось в душі кожного. Море живих квітів, в якому буквально потонув насип
над могилою…
А квіти все несли і несли…
Він залишив після себе хорошу
пам’ять, світлі спогади і добрі справи. Він прожив красиве, достойне справжньої
людини життя. Не випадково, дуже часто на його могилі з’являються свіжі живі
квіти. А приїжджаючи на могилу колишнього директора, колеги, друзі говорять
мало, більше мовчать. Бо і сам Володимир Леонідович говорив мало, розуміючи
глибоку відповідальність за кожне сказане слово. А говорили за нього його
справи…